22.12.2017

Біоетичні питання, які хвилюють сучасних людей (III ч.)

Біоетичні питання, які хвилюють сучасних людей, коментує отець Ігор Бойко, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, керівник Школи біоетики Українського католицького університету, член-кореспондент Папської Академії Pro Vita (Ватикан), доктор морального богослов’я, кандидат філософських наук.

Дитина чи мама?

Без сумніву, бувають драматичні ситуації, коли материнський інстинкт у жінки такий сильний, що вона готова під час пологів віддати своє життя, аби врятувати життя дитини. Це завжди вважалося і буде вважатися героїчним учинком – віддати своє життя з любові до іншої людини. Це не самогубство, адже людина йде на велику жертву, усвідомлюючи, що народження дитини може призвести до смерті.  Є справді такі жінки, які з любові до дитини, свідомо ризикуючи втратити життя, готові йти на благородну жертву, щоб урятувати життя дитини. Церква декого з таких жінок навіть проголошувала святими. Зокрема, є така свята Джанна Беретта Молла. Вона мала трьох дітей, і коли завагітніла знову, лікарі її попереджали, що як вона народить, то може померти. Але Джанна, християнка, католичка, сказала, що готова народити, адже якщо втратить життя, то задля дитини. І справді, після пологів вона померла, але дала життя дитині. Після того багато вагітних жінок, довідавшись про приклад її життя, просили в Бога через її посередництво допомоги, коли народжували в непростих обставинах. Після двох чудес за її посередництвом, коли лікарі прогнозували матерям смерть у разі народження, а жінки народили здорових дітей і залишилися живими, папа Йоан Павло ІІ проголосив її святою. Церква вчить, що немає жодних обставин, за яких гріх аборту може бути схваленим або дозволеним. Тому, навіть у разі пологів, які можуть призвести до смерті матері, – якщо жінка робить аборт, то це гріх убивства проти дитини, яка перебуває в лоні. І жодні обставини, жодна мета чи закон не можуть виправдати гріх аборту. Але якщо батьки, з огляду на певні причини, вирішують робити аборт, наприклад, тому що не хочуть ризикувати своїм життям, адже мають вже 3-4 дітей, які в разі смерті матері залишаться сиротами, то Церква не відкидає таких людей, адже розуміє причини, чому так сталося. Тоді важливим є попросити пробачення в Бога, попросити пробачення у своєї дитини, яка тепер живе в Бозі, і простити самій собі. Буде дуже правильним, коли особа, яка вчинила аборт чи спонукала до нього (чоловік, лікар…) прийде до сповіді, отримає прощення від Бога і зможе далі продовжувати своє християнське життя. Але може бути і так, що і для матері і для дитини все може бути добре і лікарі врятують життя дитини.

Гомосексуальність

Генетичному рівні ми знаємо, що людина складається з 35 тис генів. Сьогодні науковці намагаються зрозуміти  – і думаю, що найближчим часом вони до цього дійдуть, можливо, вже дійшли, – які гени за що в людському організмі відповідають. І до сьогодні не виявлено науковцями жодного гену, який би вказав, що це є ген гомосексуальності, який передається з покоління в покоління. Гомосексуальність – це радше схильність, яка може бути набутою. Часто це може бути пов’язане з середовищем, в якому особа перебувала, наприклад, родинне середовище чи середовище закритого типу, де довший період часу перебувають люди лише однієї статті. Таким чином може зродитися певна фізіологічна потреба. Але сказати, що це успадковане генетично, ми сьогодні не можемо. Немає жодних доказів, які б науково підтверджували цю теорію. Отже, гомосексуальна орієнтація може бути набутою – через певну поведінку, середовище, психологічні проблеми чи через гей-культуру, яка, на превеликий жаль, поширюється і нав’язується в суспільстві. Я не виключаю, що можуть бути поодинокі люди, які в сім’ї мали насильство, які, можливо, перебували в середовищі, де схожі речі відбувалися, і тепер вони можуть мати схильність до гомосексуалізму, але це є поодинокі люди, поодинокі ситуації, поодинока схильність. Натомість, сьогодні суспільству масово нав’язують ідеологію, за якою можна вибирати, ким ти хочеш бути: хочеш бути геєм? Будь геєм. Хочеш бути лесбійкою? Будь лесбійкою, − тобто людина вільна в тому, ким вона хоче бути, а відтак із ким мати статеві стосунки. Це помилкове мислення. Церква сьогодні повинна супроводжувати осіб, які можуть мати гомосексуальну схильність і готова їх прийняти, проте заохочує жити в чистоті. Тобто людина може мати схильність, яка з’явилася з огляду на певні обставини, але, тим не менше, це не щось таке, що закладено в природі людини від народження. Хочемо ми того чи ні, але Господь сотворив нас чоловіком і жінкою і заклав у серце чоловіка бажання бути з жінкою, а в серце жінки – бути з чоловіком. Однак із часом людина через гріх відійшла від Бога, через що почалися вбивства, заздрість, насильство, ґвалтування. Людина сьогодні забула норми поведінки і вважає, що може чинити так, як їй хочеться. Коли людині суспільство каже: ти молодий, спробуй це чи спробуй це, світ пропонує різні можливості, – то потрібно поставити собі запитання: чи справді я стану вільним, коли оберу гомосексуальні стосунки або будь-яке інше легковажне статеве життя? Адже з часом воно так затягує, аж людина усвідомлює, що більше так жити не може, бо не розуміє, ким вона є. Тому Церква сьогодні має допомогти людині з тим всім розібратися. Суспільство не мало би ставитися з агресією до тих людей, які можуть мати  гомосексуальну схильність. З іншого боку, ці люди не повинні кричати на весь світ: це наше право бути гомосексуалами, ми хочемо, щоб усі визнавали наші права: можливість і право жити разом, право на шлюб, право всиновлювати дітей, чи народжувати дітей через послуги сурогатної матері, якщо це двоє чоловіків. Я вважаю, що люди, які мають гомосексуальну схильність, повинні, навпаки, сказати собі: так, ми розуміємо, що в нас є гомосексуальна схильність, яка з’явилася в нас із певних причин; але, тим не менше, Церква нас не відкидає, суспільство нас не засуджує, ми повинні з цим змиритися, навчитися жити, і не так галасливо. Я думаю, це не те, чим люди мають хизуватися чи виставляти напоказ. Бо сьогодні, на жаль, ми живемо в такому суспільстві, що коли ти кажеш, що ти гей, чи ти трансґендер, чи бісексуал, то про тебе всі будуть говорити. То постає запитання: людина таким чином шукає собі слави, показавши всьому світові, ким вона є? Є багато гомосексуалів, які визнають свою схильність, але, тим не менше, приходять до церкви, визнають свої гріхи, борються з цим і кажуть: я маю цю схильність, але я не хочу з цим жити і маю з цим боротися. Найгірше, що може людина зробити, це сказати собі: я з цим змирився і мені так добре. Я хочу так жити, і тепер всі інші мають визнавати мій статус, я маю право жити, з ким я хочу, і це право має бути задеклароване державою, Церква має мені дозволити дати шлюб і я хочу мати дитину, − це те, куди ми не маємо рухатися. Тому суспільство і Церква мають сьогодні допомагати людям із гомосексуальною орієнтацією: адже, на мою думку, вони багато страждають. Посилаючись на слова Папи Франциска, варто сказати, що нашим завданням є супроводжувати їх, але не відкидати і не засуджувати.

Репродуктивна медицина

Сьогодні маємо в Україні також багато проблем, пов’язаних із різними видами технологій штучного запліднення. І тут виникає запитання: чи все те, що сьогодні пропонує медицина, приносить користь безплідним подружжям? – адже ніхто не говорить про те, скільки гине ембріонів під час штучного запліднення. Церква каже, що дитина завжди має бути плодом батьківської любові та зачинатися в лоні матері як результат фізичного, емоційного, духовного, психологічного єднання подружжя у статевому стосунку. У разі штучного запліднення такого єднання немає: жінку стимулюють гормонами, щоб з її організму взяти якомога більше яйцеклітин, чоловік через акт мастурбації має здати своє сім’я. Тоді лікар вирішує, яке сім’я брати, яку яйцеклітину брати, скільки ембріонів створювати. Лікар бере на себе відповідальність, скільки ембріонів переносити в лоно матері, скільки не переносити, а які заморожувати (при температурі -190 градусів у рідкому азоті). Тобто заморожується людське життя. Згодом із тих ембріонів, що прижилися в лоні матері, лікар робить селекцію. Церква вчить, що такі дії є маніпуляцією з людським життям на ранніх стадіях розвитку і тому такий метод не можна  застосовувати. Натомість Церква каже так: ми за те, щоб виявляти причини безпліддя і лікувати його, аби уможливити зачаття в лоні матері. Інші методи як такі – не сприймаються. Лікар може допомогти, щоб сперматозоїд і яйцеклітини зустрілися і зачаття відбулося в лоні матері без створення зайвих ембріонів, без жодної маніпуляції поза тілом жінки, без замороження та селекції людських ембріонів тощо. Тому що всі ці фактори не шанують людське життя. І тут дуже промовистою є статистика. Від моменту першого штучного запліднення у 1978 році до 2010 року в світі народилося понад 4 млн. 300 тис дітей через запліднення в пробірці поза лоном матері. З одного боку, це дуже багато, бо чимало подружніх пар стали батьками. Лікар Роберт Едвардс, який вперше провів штучне запліднення у пробірці, отримав навіть за це відкриття Нобелівську премію. Тут я солідарний з позицією Церкви, яка каже, що таке відкриття в сфері медицини не заслуговує на нагороду. Чому? Тому що було підраховано, що за період від 1978 року було знищено понад 120 млн. ембріонів. Отже, народження 4 млн. дітей сталося ціною знищення 120 млн. дітей. Така пропорція є неправильною. Тому Церква каже: ці технології несуть занадто великий ризик, щоб бути виправданими. Ми сьогодні живемо в такий час, коли люди кажуть: ми маємо право мати дитину, і лікарі повинні його нам забезпечити. Тому ми цього будемо домагатися, бо ми цього хочемо. Однак це неправильна позиція. Ми не можемо говорити, що маємо право мати дитину. Ми можемо мати право на якісь матеріальні речі: на мобільний телефон, на машину, на будинок тощо. Дитина – це не річ. Це людська особа, яку людина має обов’язок уміти прийняти. Це дар, а не щось таке, що належить людині по своїй природі апріорі. В першу чергу – це Божий дар, Боже благословення, і тому людина має все робити для того, щоб подолати безпліддя і прийняти дитину. Якщо подолати проблему безпліддя неможливо, то наше фізичне безпліддя ще не робить нас безплідними в повному сенсі цього слова. Адже що таке бажання мати дитину? Це бажання ділитися своєю любов’ю. Якщо ми не можемо народити дітей, ми можемо піти до сиротинця. В Україні нині проживає понад шість тисяч сиріт, які втратили своїх батьків. Фізичне безпліддя не забороняє любити цих дітей. Сьогодні існує великий перенаголос і дуже багато проблем починається з того, що ми хочемо виключно свою дитину, робимо по 5, по 7, по 10 спроб штучного запліднення, витрачаємо великі гроші, плодимо зайві ембріони, а потім з тим всім люди внутрішньо не дають собі ради.

Як регулювати народжуваність у шлюбі

Церква говорить про те, що кожне подружжя має бути відповідальним за приведення на світ потомства: зачаття, народження і виховання дитини. Але в житті подружжя можуть бути певні обставини: фінансові проблеми, проблеми зі здоров’ям, наявність важкохворих батьків, які потребують догляду, чи відсутність відповідного помешкання тощо.  З огляду на ці обставини батьки собі кажуть: ми маємо двоє чи троє дітей, і зараз ми не хочемо зачаття наступної дитини. І подружжя має право на таке рішення, адже існують вагомі причини. Чоловік і дружина можуть самі визначати, коли народжувати, а коли ні, адже Господь так розумно створив чоловіка і жінку, що жінка не є плідною постійно. Є періоди плідності жінки і подружжя має бути свідомим, що слід утримуватися від статевих стосунків у період плідності, які призведуть то зачаття дитини. Подружжя повинне розуміти, що, обмеживши в часі статеві стосунки, їхня любов  одне до одного не повинна зменшуватися. Натомість якщо подружжя застосовує контрацептиви, то це перший крок до аборту. На мою думку – я можу, звісно, помилятися, але мені здається, коли подружжя каже: знаєш що, так як ми зараз дитини не хочемо, то ми будемо використовувати якийсь засіб, який має нас захистити від дитини. Отже, іншими словами, дитина стає “ворогом” для подружжя, тому чоловік із дружиною вдаються до контрацепції, щоб не дати дитині шансу появитися на світ. Як наслідок, у подружжі, яке використовує контрацептиви, закладається ментальність проти життя. І тут слід згадати, що  жодна контрацепція не дає 100% гарантії, і тоді починаються взаємні звинувачення: ти прийняла таблетку? Так. Тоді чому ти завагітніла? Це не моя вина, це вина таблетки. Ти використовував презерватив? Так. Тоді чому так сталося? Я не знаю, це вина презерватива. Тобто чоловік із дружиною будуть шукати винного, замість того щоб узяти на себе відповідальність. Однак якщо подружжя навіть не планувало дітей, і мали статеві стосунки в період неплідності, проте зачаття відбулося, то чоловік із дружиною повинні сказати: ми як батьки не маємо права не прийняти цю дитину. Тому подружжя, яке не використовує контрацептиви, легше приймає дитину, навіть якщо воно не планувало дітей, ніж подружжя, яке всі свої надії покладало на контрацепцію. Тому саме про-абортивна ментальність більше поширена там, де поширена контрацепція. Папа Йоан Павло ІІ казав, що між контрацепцією і абортом, як двома різними видами зла, існує дуже міцний взаємозв’язок. Якщо перший – не допустити до зачаття, то другий – призупинити це зачаття в разі неуспіху контрацепції і зробити аборт. Дехто думає, ніби Церква забороняє статеві стосунки, якщо вони не призначені для народження дитини. Однак це неправда. Церква так не вважає, натомість вчить, що подружжя створюється для взаємного блага, з якого в майбутньому може народитися дитина. Але народження дитини – це не основна мета подружжя. Є багато бездітних щасливих подружніх пар.

Джерело: CREDO