02.04.2019

Інший та його іншість

У нашому житті є чимало осіб, з якими нам важко порозумітися. З різних причин і в різних обставинах. Зазвичай у таких випадках ми приписуємо «вину» такого непорозуміння нашому співрозмовнику чи співучаснику якоїсь справи. Однак мабуть найголовніша вина такої особи в тому, що вона Інша. Бути Іншим означає бути відмінним, а, отже, означає вимагати зусиль для знайдення спільної мови. «Вся справа у тому, що ми його [Іншого – Ближнього] не вигадали – він невблаганно, вимогливо ставить нас перед жорсткою реальністю свого власного буття, абсолютно незалежного від наших фантазій, щоб остаточно нас вимордувати і запропонувати нам єдиний наш шанс на спасіння. Поза Іншим нема спасіння; християнський шлях до Бога – через Ближнього»[1], – каже Сергій Аверінцев.

Іншими є геть чисто усі, хто не є «я»: від цілком незнаних людей та осіб з цілковито відмінним світоглядом до найближчих друзів та рідних. Радикально іншим до людини водночас є Бог. То чи є, отже, іншість вадою чи виною? Ні, ніколи. Іншість може бути викликом, нагодою, запрошенням, але не вадою і не виною. Нам усім потрібно відкрити для себе Іншого не як того, хто кращий чи гірший від мене, але як того, хто у своєму бутті цілком унікальний і неповторний. Найважче нам усвідомити саме унікальними і неповторними людей з різними хворобами: чи то фізичними, чи то психічними, наприклад, осіб з синдромом Дауна, аутистів, паралізованих тощо. Їхню іншість ми обов’язково сприймаємо як негативну, а себе поруч з ними оцінюємо як «кращих» чи бодай «таланніших». Звісно, таке мислення не відповідає правді. Правді Іншого.

Якщо ми не вміємо сприймати Інших в їхній іншості, то як сприймемо Бога в Його радикальній іншості? Якщо сахаємось від Інших з їхньою іншістю, а не допомагаємо їх відчувати себе прийнятими, як зможемо самі бути прийнятими Богом – радикально Іншим? «Те, що не зроблено для Іншого в часі, не зроблено для Бога у вічності»[2], – казав знову ж таки Аверінцев, додаючи: «“Себелюбству” важко змиритися з волею Іншого, з правами Іншого, з самим буттям Іншого»[3].

Важкість у порозумінні або саме несприйняття ближніх в особливостях їхнього світогляду чи стану їхнього здоров’я пов’язані не з тим, що вони Інші, а з тим, що ми, себелюбні, не навчилися сприймати їх саме такими: Іншими, неповторними, унікальними.

Марія Ярема, доктор біоетики

[1] С. Аверінцев – М. І. Рупнік, Адам та його ребро. Духовність подружньої любові, Львів 1998, с. 58.

[2] С. Аверінцев – М. І. Рупнік, Адам та його ребро…, с. 59.

[3] С. Аверінцев – М. І. Рупнік, Адам та його ребро…, с. 59.