16.05.2017

Паліативна допомога як протидія евтаназії

Про проблематику евтаназії у розмові з д-р. морального богослов’я с. Йосафатою (Дробик) ЗСМ, авторкою наукової праці «Паліативна допомога як протидія евтаназії».

Чому тема евтаназії актуальна сьогодні й дискусія довкола неї дедалі більше набуває розголосу в інформаційному просторі, адже, скажімо, буквально 10 років тому питання т. зв. «доброї смерті» не було таким неоднозначним для пересічного українця, та й взагалі темам біоетики не надавали такого важливого значення, як тепер?

Усі біоетичні питання справді загострилися протягом останніх 15 років. Досліджувати потреби закону про евтаназію в українському суспільстві почали приблизно у 2010 році, послуговуючись прикладами західноєвропейських країн, де легалізували цю практику. Безумовно, піком актуальності таких дискусій був червень 2015 року, коли були спроби просунути до Верховної Ради України законопроект, який би мав урегульовувати питання правомірності евтаназії в нашій державі. Тільки цікаво, що в назві цього законопроекту всіляко намагалися приховати справжню суть смерті за власним бажанням – «Проект закону про забезпечення прав людини на гідне закінчення життя». Документ подав Андрій Кожем’якін, народний депутат від фракції «Батьківщина», а теоретичну частину уклала Яна Триньова, адвокат, відома прихильниця проевтаназійного руху в Україні.

Я не очікувала, що до ВР можуть подати законопроект такого характеру, бо в Основах законодавства України про охорону здоров’я, у 52 статті про надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані чітко сказано: «Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань». Якщо ж лікар порушує цю статтю, то несе кримінальну відповідальність від 3 до 8 років. Тому коли я вперше побачила цей законопроект, то подумала, що він покликаний якось посилити протиевтаназійну спрямованість не тільки з медичної, але й з юридичної точки зору, бо в самій назві документу було словосполучення «гідне закінчення життя», що звучить досить позитивно. Втім, ознайомлюючись із пояснювальною запискою до законопроекту, я зрозуміла, що в назві відбулася підміна понять та маніпуляція громадською думкою, адже документ був цілком проевтаназійним, що суперечило вже згаданій 52 статті. Врешті-решт законопроект відхилили, але сам факт його просування сигналізує про невтішні тенденції в українському суспільстві. Такі виклики актуалізують потребу дискусії на тему евтаназії, щоб виявити справжні сенси, які є в основі цього поняття.

Тоді поговоримо про сенси: чи існують розбіжності між філософським та медичним трактуванням евтаназії, і як вони вплинули на формування сучасних стереотипів про «добру смерть»?

Евтаназія – це дія або бездіяльність, яка спрямована на пришвидшення смерті невиліковно хворої людини. Важливо сказати, що ця відповідь випливає з розуміння цієї практики в суспільстві сьогодні. Етимологічне ж походження терміну ґрунтується на двох грецьких поняттях: «ev» – «добре»; «thanatos» – «смерть». Якщо коротко звернутися до історії евтаназії, то вперше цей термін був вжитий в античних трагікомедіях. Грецькі філософи не використовували цього терміну в його сучасному розумінні, але ідея «доброї смерті» була присутня в їхніх творах. До прикладу, Платон у трактаті «Держава» говорить про «добру смерть», але він не вживає самого терміну «евтаназія» в контексті невиліковно хворих чи в контексті побудови ідеального суспільства. Сучасні ж прихильники евтаназії часто апелюють до античних філософів, мовляв, ця практика була популярною в Давній Греції чи в Римі, проте тогочасне значення «доброї смерті» і те, що пропонує сучасне суспільство, цілковито відмінні. В античні часи евтаназію зовсім не розглядали в медичному контексті як допомогу в смерті. Узяти хоча б клятву Гіппократа, де чітко сказано: «…не дам смертельних ліків…». Тим паче не говорили про «добру смерть» як про особисте бажання хворого. Евтаназію могли розглядати тільки як філософський ідеал смерті, вільної від часто передуючих їй страждань. Дискутували радше про обставини смерті, ніж про свідоме її спричинення. У античних творах роздумують про «добру смерть» як про героїчну, чи як про упокоєння в колі рідних людей.

Християнство збагатило розуміння «доброї смерті» з медичної точки зору, адже з початком нашої ери поставили питання не тільки про лікування хворого, але й про опіку над ним, особливо – про опіку над невиліковно хворим. Проте й мови не було про пришвидшення кінця його страждань. У тому ж часі виникають перші притулки для важко хворих, один з яких заснував св. Василій Великий. Саме ці місця стали прототипами сучасних лікарень.

У Середньовіччі Йоан Герсон, Ансельм Кентерберійський та їхні послідовники писали літературні твори на тему мистецтва смерті (ars moriendi), які були корисними для священиків та тих, хто здійснював медичний чи опікунський супровід помираючого. У Англії сьогодні навіть створений сайт «Мистецтво помирання», де подані практичні й духовні поради з опікунства над важко хворими людьми, він містить такі розділи: «Втрата дорогої особи», «Опіка над вмираючим», «Як говорити про смерть». Тобто основна мета ресурсу – не пришвидшити смерть, але свідчити життя добрим ставленням до хворих, правильним доглядом за такими людьми. Щоправда, останні кілька місяців доступ до сайту закритий, можливо, це тимчасово.

Сучасна проевтаназійна думка була сформована у період Просвітництва, починаючи від Френсіса Бекона. Саме цьому мислителю завдячує теперішнє розуміння евтаназії як пришвидшення смерті, буцімто в цьому полягає її «лагідність». Але Бекон насправді говорив про розрізнення внутрішньої і зовнішньої евтаназії. Перша полягала в тому, щоби приготувати людину до смерті психологічно і фізично, а друга – зовнішня евтаназія – передбачала полегшення стану хворого через призначення лікарем певних препаратів. Також потрібно згадати про Фрідріха Ніцше, який увів поняття «надлюдини» і «нелюдини», що позначало когорту неповносправних, важко хворих. Ніцше наголошував, що лікарі не повинні навіть наближатися до «нелюдини», пояснюючи свою позицію доволі драстичними судженнями про хвороби «нижчих», котрі шкодять людям «вищої категорії» та «засмічують повітря», тому «нижчі» повинні якнайшвидше померти.

На межі ХІХ та ХХ століття остаточно закріплюється сучасне трактування евтаназії як пришвидшення смерті. Можемо бачити, у порівнянні з античним розуміння «доброї смерті», у ХІХ столітті відбулася не просто редакція цього поняття, а цілковита підміна сенсів у порівнянні з добою раннього християнства та навіть Середньовіччя. Сталася кардинальна зміна підходів до цінності людського життя і його місця в шкалі вартостей.

Отже, від ХІХ століття ідея евтаназії як засобу прискорення смерті важко хворої людини здобувала дедалі більшу популярність. Розкажіть, будь ласка, більше про етапи інструменталізації евтаназії у світі.

Піком популярності проевтаназійного руху у світі був 2001 рік, коли в Нідерландах прийняли закон про легалізацію евтаназії. Цей законопроект просували неповних 20 років, для цього в 1982 р. була створена Комісія з питань евтаназії, яка працювала над легалізацією та над зняттям з лікаря кримінальної відповідальності за здійснення цієї процедури. Відповідно до того документу рішення про евтаназію приймає комісія у складі трьох і більше лікарів, остаточне погодження висуває місцевий суд, але зрозуміло, що є багато зловживань з цього приводу. Лікарі посилаються на те, що захворювання невиліковне, а насправді причиною може бути помилка лікаря, яку він хоче приховати. Також цей закон каже, що можна здійснювати евтаназію дітям з 16 років, а до часу набуття повноліття рішення приймають батьки.

З часу введення в дію закону в Нідерландах постійними є спроби розширити межі цієї постанови у світі. У 2002 році прийняли схожий закон в Бельгії, де вже, на відміну від попереднього, не було вікового обмеження для дітей. Не так давно такий законопроект просунули в Канаді попри те, що там була дуже сильна опозиція з боку духовенства та правозахисних організацій різних християнських конфесій, куди також входили юдейська та мусульманська громади.

Який є сучасний стан легалізації евтаназії?

Ще 10 років тому – це були тільки Нідерланди та Бельгія, та зараз евтаназія легалізована в 10 країнах Європи, останньою є Німеччина, де закон був прийнятий у 2016 році. У США найпершим штатом, який підтримав цей рух, був Орегон, потім Вашингтон, останній з тих, що погодив евтаназію – Каліфорнія. Вражаюче висловився губернатор Каліфорнії, підтримуючи це рішення, мовляв тепер він спокійний за власну безболісну смерть, бо евтаназія нарешті дозволена.

Наразі в світі існує така тенденція, що поширити евтаназію хочуть на всіх бажаючих, бо дотепер це було доступним тільки для невиліковно хворих, які потерпають від надмірних страждань або яким прогнозували короткий термін життя. Хоча щодо останнього скажу, що мудрий лікар ніколи не візьметься висловлювати судження про «скору смерть». Також в деяких країнах евтаназію дозволено здійснювати на прохання людей, які мають психічні порушення. Такий випадок теж був у Нідерландах, коли жінка попросила про евтаназію, знаходячись у глибокій депресії. Лікарі задовільнили її прохання замість того, щоб допомогти їй вийти з того стану.

Чи справді евтаназія безболісна?

Один британський дослідник, президент медичної асоціації, вивчав особливості здійснення евтаназії. Захисники «доброї смерті» зазвичай стверджують, що самостійно обрана смерть добра також і тим, що вона безболісна. Проте цей дослідник навів безліч прикладів, коли евтаназія була болючим рішенням не тільки психічно, але й фізично. За його підрахунками тільки 16-17 % помирають відразу після смертоносної ін’єкції, частина потребують повторної дози, перебуваючи в болісній агонії.

Цікаво ще простежити, що в тих країнах, де прийняті закони про евтаназію, фактично завжди виступала опозиція, котра не дозволяла ухвалити державні постанови щодо цього питання з першого разу. Проте згодом проекти все ж просували. Така закономірність «опір-погодження» доводить, що евтаназію просувають шляхом маніпуляцій громадською думкою.

Виходить, що протиевтаназійних рух у світі не такий вже й потужний, якщо він не може протистояти інформаційній кампанії прихильників евтаназії. Які організації сьогодні виступають з боку опозиції?

Візьмемо приклад Канади. У листопаді 2015 року були перші спроби просунути законопроект про евтаназію в уряді, тоді ж, як ми вже згадували, в опозиції об’єдналися практично всі представники релігійних громад Канади, котрі оприлюднили декларацію проти прийняття евтаназії. Та попри це закон про самогубство, асистоване лікарем все ж ухвалили. Тоді паралельно посилив свою діяльність міжнародний рух «Pro Life», котрий, власне, сьогодні є одним з найбільш потужних опозиціонерів евтаназії як у просвітницькому, так і в інформаційному плані. Ця організація скликає конференції на різноманітні біоетичні питання, куди постійно запрошують працівників медичної сфери, паліативних відділень, хоспісів, дослідників у цій тематиці. Результатами таких конференцій часто є резолюції-відповіді на актуальні питання з біоетики. Також функціонує сайт «Мистецтво доброго помирання», у свій спосіб протидіючи проевтаназійній пропаганді.

Позитивною, як на мене, є інформація, котра з’явилася у березні 2017 року, що верховним суддею Верховного суду США призначений Ніл Горсач, який є активним представником руху «Pro Life».

Чи є подібні протиевтаназійні організації чи заходи в Україні?

Такою діяльністю займається Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я, яка систематично організовує конференції, де також беруть участь представники з Всеукраїнської Ради Церков. Минулого року я виступала з доповіддю в одній з таких конференцій, де окрім іншого порушували тему паліативної допомоги. Цікаво було почути підходи до цього питання у ісламській традиції, де, наприклад, широко розвинена практика родинної підтримки та турботи над такими людьми, а не оформлення їх до спеціальних центрів, на кшталт хоспісу. Мусульмани керуються тим принципом, що ніхто краще не буде піклуватися над батьком, ніж його діти. Важливо зауважити, що на подібні конференції, семінари активно запрошують представників української медичної сфери. Звісно, потрібно ще згадати про діяльність української гілки «Pro Life» та Школи біоетики УКУ у Львові, їхній напрям – більш просвітницький.

У сучасному світі чимдалі, тим більше можна побачити, що в усіх сферах намагаються наголошувати на цінності людського життя, проте кожен це робить під своєрідним кутом. Наприклад, юристи використовують формулювання «цінність життя», кажучи про необхідність легалізувати евтаназію в Україні, проте якщо подивитися на цінність життя з погляду більш практичного – з погляду медика, чи людини, яка щодень працює з людьми важко хворими, – то можна говорити про інший аспект «цінності», більш глибокий, коли цінують життя не на відстані, приймаючи закони, які полегшують насправді життя тим, хто мав би опікуватися хворими, натомість тут «цінність життя» підкріплена щоденною турботою про недужих і важко хворих. Отже, якими категоріями ми повинні мислити, на Вашу думку, коли говоримо про «цінність життя» в контексті смерті?

Так, вражає те, що проевтаназійну тематику найчастіше пропагують з юридичної точки зору, не беручи до уваги сповна медичний аспект. Наприклад, в Україні евтаназію активно пропагує юрист О. Дорош, колишній начальник підрозділу Штабу УМВС України в Чернівецькій області, який, гадаю, не мав досвіду праці з важко хворими, щоб робити такі вільні висновки на тему пришвидшення смерті невиліковно хворих, не знаючи питання зсередини.

Сам факт, що ідеї щодо легалізації евтаназії виходять не з медичного, а з юридичного середовища свідчить про те, що ця проблема штучно створена. Так, медики звертаються до цього питання, але цілком в іншому контексті, коли мовиться про «терапевтичну настирливість». Зараз є безліч шляхів ефективно знеболити пацієнта, але не вбивати, виправдовуючись його наріканнями на нестримні болі. Якщо ж говорити про справжніх медиків за покликанням, то такі фахівці завжди знайдуть спосіб дійсно допомогти людині, а не «допомогти», запропонувавши смерть. Тут постає питання сенсу, який ми вкладаємо в покликання «піклуватися про людину». Як на мене, важливо бути з цією людиною, всіляко її підтримуючи і супроводжуючи, допомагати їй, а не показувати «легший варіант». У жодному разі милосердям не можна назвати пропозицію покінчити зі стражданнями, покінчивши із життям. Акцент на «милосердя» був особливо актуальним у проевтаназійній політиці в 2008 році. Зараз вже на перший план виходить аргумент про гідну смерть, це вже суто правове поняття, яким просто вдало маніпулюють. Невже «гідна смерть» – це смерть за власним бажанням?

Звичайно, найбільш адекватною була б та відповідь на евтаназію, яку б формували у співпраці між юристами та медиками. У формуванні подібних законів «за-проти» евтаназії потрібно керуватися тим, що людське життя – це вже є основа основ людської гідності, адже тільки в ньому ми залишаємося індивідуумами, тому усі сили мають бути зосереджені на тому, щоб зберегти життя. Це відповідь філософська, якщо ж звернутися до богословських аргументів, то простір «ціннісних категорій» значно збільшиться.

Тобто правдивий медик не погодиться запропонувати евтаназію?

Проевтаназійна політика викривлює покликання лікаря та саме поняття медицини, це руйнація традиційної медичної етики. Уявімо ситуацію, що лікар, який вчора здійснив евтаназію, заходить до пацієнтів, яких він лікує: в якому психічному стані буде лікар, котрий знає, як можна ці всі скарги та нарікання пацієнтів зменшити, а як будуть почуватися хворі, знаючи, що їхнього сусіда по палаті вчора вмертвили? Я змалювала зумисно таку категоричну ситуацію, але гадаю, що в реальності фарби будуть яскравішими. Подібний випадок був в Нідерландах, коли 80-річна пацієнтка у свідомому стані заявила, щоб їй в жодному випадку не проводили евтаназію, проте її родичі вирішили протилежне. Вона пручалася, та цій жінці ввели заспокійливе, щоб якось стабілізувати її психічний стан, натомість пацієнтка прокинулася перед тим, як їй мали ввести смертоносний препарат, і почала заперечувати. Жінку насильно притримали родичі, поки лікар вводив речовину. Так, можливо, вона не була легкою пацієнткою, проте факт залишається – людину позбавили життя проти її волі. Тоді виникає питання: де є справжня допомога пацієнту, а де – егоїстичні мотивації інших людей?

Також евтаназія є перепоною для розвитку медицини перед новими хворобами, чи у покращенні процесу лікування вже існуючих недуг. Прогрес в медицині зупиниться, бо для всіх легшим шляхом виявиться евтаназія. До того ж, за допомогою евтаназії лікарям набагато легше приховати власні помилки та непрофесійне ставлення до пацієнта. Адже людину легко можна зробити невиліковно хворою недбалим діагностуванням та використанням невідповідних препаратів. Тобто за власну фахову помилку такий лікар не буде змушений нести відповідальність, якщо все можна підвести до евтаназії. У такому аспекті розмови про евтаназію постає питання не просто «як ми будемо вмирати», а «як ми будемо жити», якщо елементарне захворювання може обернутися для людини смертю.

Ми мусимо розуміти, що в інших країнах, де пришвидшення смерті медичним втручанням легалізоване, з важко хворим пацієнтом і його родиною лікарі постійно проводять бесіди щодо евтаназії як виходу зі скрутного становища. Це явна маніпуляція.

Кому вигідна така активна пропаганда евтаназії, чи існують якісь підводні течії?

Можна тільки роздумувати над цим питанням. Це може бути пов’язано зі зменшенням популяції людей згідно з «теорією золотого мільярда», серед якого були б виключно найкращі представники суспільства. Згадаємо також про економічний фактор: у евтаназії зацікавлені представники страхових компаній, оскільки надання медичних послуг, а особливо – паліативна допомога, є тривалими і коштовними, що для них не вигідно. Тому ще на самих початках легалізації евтаназії у світі, страхові компанії були одними з протагоністів проевтаназійного руху. Зрештою, економічний фактор досить потужний до сьогодні. Його не висувають на перший план, але він є сильним в середовищах, які творять проевтаназійну ментальність. Канадійський уряд підрахував, що після прийняття закону про евтаназію економія в медичній галузі складатиме 139 млн. доларів. Не можна не погодитися, що з політично-економічної точки зору такий закон є дуже вигідним…

Проте, на мою думку, коріння треба шукати глибше: такі думки є наслідком тотального етичного релятивізму, що активно шириться навчальними закладами як в Європі, так і в Америці. Глибше про ці тенденції говорив св. Іван Павло ІІ, який розкривав дію секуляризму в сучасному світі у своїй енцикліці 1995 року «Євангеліє життя» (Evangelium vitae). У документі папа згадує про джерела евтаназійної ментальності: етичний релятивізм, секуляризм, утилітаризм, прагматизм, а найбільша причина – людина відійшла від Бога і живе так, ніби Його не існує. Науково-технічні досягнення певною мірою дозволили людині думати так, ніби вона є всемогутньою. Якщо ми не обираємо Бога на щодень, тоді все, що пов’язане з Богом втрачає в наших очах будь-яку цінність, серед цього списку є і людина, і цінність її життя як дару Господнього. Натомість занадто сильно проявляється індивідуалізм, надмірне покладання на власну всемогутність, у такому разі свобода переростає у свавілля. Правдива ж свобода вибору полягає у тому, щоб мати варіанти вибору, з яких вибирати справжнє добро. Усе, що пов’язане з Богом – це життя, а якщо людина відійшла від Бога, вона обирає смерть, можливо, навіть не цілком усвідомлюючи це. Зміст явища евтаназії є дуже ганебним, бо викривлює саме поняття гідності життя. Людина сотворена на образ Божий, тому ніхто не має права позбавляти людину життя.

А якщо людина не вірить в Бога?

Тоді філософський аргумент: в усього існуючого є першопричина – ніщо не може вийти з нічого, мусить бути щось, що дало буття, і це «щось» мусить бути Буттям.

Які основні документи Католицької та Православної Церков варто згадати, дискутуючи на цю тему?

Є три основні католицькі документи: 1965 рік – Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія» (Gaudium et Spes), тут є одна з найперших згадок про евтаназію в церковних документах у контексті загроз людству; 1980 рік – Конгрегація у справах доктрини віри видала Декларацію про евтаназію «Право і добро» (Іura et bona), цей документ глибше досліджує евтаназію, даючи чітке визначення цій практиці, розглядає питання «терапевтичної настирливості»; 1995 рік – згадувана вже енцикліка св. Івана Павла ІІ «Євангеліє життя» (Evangelium vitae).

Православне вчення у цих питаннях дуже близьке до католицького бачення. Є документ Грецької Церкви – «The Holy Synod of the Church of Greece. Bioethics Committee, Basic positions on the ethics of Euthanasia» (Athens 2007), що висловлює позицію проти евтаназії. В Російській Православній Церкві МП чинний документ, де засуджено цю практику, – «Основы социальной концепции РПЦ». А в Українській Православній Церкві МП документ має ідентичну назву із прив’язкою до УПЦ МП, виданий у 2002 році та має незначні зміни у порівнянні з російським оригіналом; частина, що стосується евтаназії – розділ 12 «Проблеми біоетики».

Щодо протестантських церков, то попри велику кількість їхніх деномінацій, можна сказати, що вони як християни стоять на захисті людського життя.

Що варто було б прочитати або з чим ознайомитися тій людині, яка раніше була твердо переконана, що евтаназія – це допомога страждаючому, але тепер більше схильна до трактування евтаназії як акту проти гідності та цінності людського життя? Існує безліч маніпулятивної інформації про евтаназію як повагу до людського життя, яку ми заперечили в цьому інтерв’ю, але що можна запропонувати нашому читачеві натомість – з чим потрібно ознайомитися, аби поглибити реальне розуміння евтаназії, що відповідає дійсності як духовній, так і суспільно-етичній?

Окрім документів Церкви, поодиноких досліджень науковців та свідчень працівників медичної сфери, на жаль, наразі немає ґрунтовної праці чи антології, які були б популярними чи доступними широкому колу читачів. Цікавою є праця «Біоетика» Єліо Сгреча і Віктора Тамбоне – це дуже гарне поєднання авторів, бо перший – католицький священик, кардинал, а другий – лікар-біоетик. Також є низка італійських авторів, які за консультаціями цього тандему, написали підручники для лікарів, викладачів вищих медичних закладів. У 2011 році була видана моя наукова праця «Паліативна допомога як протидія евтаназії». Також корисно ознайомитися зі змістом англійського сайту «Мистецтво помирання». Варто звернути увагу на діяльність організації «Pro Life» в Україні, долучитися до відкритих лекцій або Cертифікатної програми, яку Школа біоетики УКУ регулярно організовує у Львові, Києві.

Це справді проблема – відсутність якісної інформаційної на противагу ідеям «гідної смерті». Зараз є безліч фільмів, де знову ж таки, подають евтаназію як велике благо, замовчуючи ті напівтона, про які ми вже згадували в нашій розмові. Буквально ще 6-7 років тому в Україні питання евтаназії не було предметом широкого наукового дискурсу, та й зараз це тільки напрацьовується. Дотепер про евтаназію могли згадувати побіжно, у контексті розмов про загальну медичну етику. Тому існує очевидна потреба у створенні дискурсивного тла, на якому б пояснювали правдиві сенси евтаназії та ті підводні течії, які криються за цим поняттям.

с. Йосафата (Дробик) – викладач кафедри богослов’я Українського католицького університету, належить до Згромадження сестер милосердя святого Вінкентія (УГКЦ). Закінчила Львівський інститут медсестринства і лабораторної діагностики. В 2009 році, в Люблінському католицькому університеті, захистила докторську дисертацію на тему „Моральна проблематика евтаназії у світлі вчення Івана Павла ІІ”. Протягом 2004-2016 рр. працювала над організацією та розвитком відділення паліативного лікування у Шпиталі ім. Митрополита Андрея Шептицького.

Джерело: http://www.xic.com.ua