11.10.2017
Як казав канадський лікар Вілліам Ослер, медицина – це наука невизначеності та мистецтво імовірності, але про два найпростіші принципи мають пам’ятати усі лікарі: «роби добро» і «не нашкодь». Як говорити пацієнту правду про невиліковну хворобу, коли медичне втручання є недоцільним, чи можна замовчувати ризики від недуги і хто першим має дізнатися про невідворотний діагноз – питання, які обговорювали працівники медичної сфери під час лекції кардіохірурга, професора ургентної хірургічної допомоги з Чиказького університету Василя Лончини «Етичний кодекс лікаря», яку організувала Школа біоетики УКУ.
“Медицина – це не математика, у якій є лише одна правильна відповідь. Тут ніщо не є чорно-білим. Свої знання постійно треба удосконалювати і пам’ятати про основні етичні принципи: доброчинність, нешкідливість, повага до автономії (зважати на відмову пацієнта) і справедливість. Медичний професіоналізм проявляється через стосунки між лікарем та пацієнтом: збереження конфіденційності, чесне спілкування, співчуття та компетентна допомога. Інтереси пацієнта мають бути на першому місці. Пацієнти і лікар разом працюють як партнери, щоб досягнути мети. Довіра, співпраця = краща турбота про здоров’я”, – зауважив лектор.
Перед кожним лікарем постає кілька важливих клінічних запитань: 1) яка є медична проблема (хронічна, критична, термінова, невідкладна, відновлення); 2) які цілі лікування? (лікувати хворобу, полегшувати симптоми, біль, страждання, профілактика і підтримка здорового способу життя, підтримка чи покращення функціонального статусу, уникнення болю, забезпечення і підтримка в час смерті; 3) коли лікування є недоцільним? (якщо у пацієнта прогресує хвороба, яку неможливо вилікувати); 4) яким має бути медичне втручання і чи взагалі воно потрібне?
Варто звернути увагу на різні аспекти доцільності медичного втручання і розуміти між ними різницю. Медичне втручання можливе тоді, коли хвороба може бути вилікувана. Медичне втручання не є бажаним, якщо воно недоведене як ефективне і лише відоме за ефектом «плацебо». Медичне втручання може бути ефективним лише у відповідний час, після якого воно стає недоцільним.
Важливі поради
1. З пацієнтом треба обговорювати його очікування, можливі результати лікування.
2. Лікар до останнього має боротися за життя пацієнта, але водночас повинен оцінити, чи є ймовірність вдалого лікування.
3. Навіть коли марно втручатися, аби вилікувати, то обов’язково треба дбати про комфорт пацієнта і полегшення його болю.
4. Визначаючи терапію, треба оцінити – вона матиме більше ефекту для пацієнта чи шкоди?
5. У невиліковного пацієнта треба завжди запитувати, чи погоджується він на медичне втручання.
6. У визначенні діагнозу і терапії варто пам’ятати про 3 важливі моменти: медична марність – коли медичні втручання є недоцільними і ніщо не змінять у лікування недуги. Фізіологічна марність – коли будь-які дії є безсилими і немає ліків для лікування хвороби. Але навіть у таких випадках пацієнту треба надати обезболюючі засоби, щоб він не страждав від болю. Імовірна марність – коли можна вилікувати хворобу, але не покращити якості життя.
Бувають випадки, коли лікарі допускають помилки, але це не повинно ставати практикою. Якщо таке і сталося, то замовчувати про неї і не визнавати її – це найбільша помилка лікаря, звертає увагу Василь Лончина.
Як знизити медичну помилку: звітувати та аналізувати помилки; фокусуватися на систематичних помилках; комп’ютеризувати медичні схеми, і медичні записи, встановити індикатори безпечності пацієнта.
Чи варто казати пацієнту правду про його невиліковну хворобу, якщо це може порушити його емоційний стан? – ключове питання від українських фахівців. З етичної точки зору говорити про остаточний діагноз можуть лише старші лікарі, більшість з яких тримаються позиції, що варто приховувати всю правду про невиліковну хворобу і не засмучувати пацієнта. Однак за кордоном схиляються до позиції, що все ж таки етично – говорити правду.
“У США така ж проблема, як сказати пацієнту правду, після якої він може запанікувати. Раніше казали тільки родині, а пацієнту – ні. Але в останні роки все ж таки схиляються, що пацієнт мусить знати правду про його здоров’я. Старше і молодше покоління лікарів можуть різнитися у поглядах на це питання. Звичайно, молодший лікар не може за плечима старшого говорити всю правду про невиліковний діагноз, лише з його згоди. Зате він завжди може поговорити зі старшим лікарем, переконувати його і пояснити свою позицію. Так поступово ми зможемо впровадити культуру медичної етики. Це система, яку треба змінювати маленькими кроками. Не можна це зробити за один день. Також важливо, аби на рівні університетів курс про «Етичний кодекс лікаря» був обов’язковим. У Чиказькому університеті ми щороку вчимо медичну етику”, – наголошує Василь Лончина.
Джерело: https://ucu.edu.ua/