11.02.2021

Старість – наше майбутнє. Про новий документ Папської Академії «За життя»

Пандемія Коронавірусу 2019 є одним із найбільших викликів у цілому світі. Кожен з нас зміг досвідчити, як пандемія вплинула на наше життя, змінила наш звичний спосіб існування, нашу роботу. Ми стали вразливими, бо не знаємо до кінця, що чекає кожного з нас завтра. Але в такі важкі часи тими, хто найбільше страждає від пандемії, є старші люди. Візьмімо лише до уваги, скільки людей у віці від 65 років померло під час пандемії. Вони залишились покинутими, самотніми, часто закритими в своїх домівках, де не мали нагоди до спілкування.  Згадаймо теж про тих, хто перебував під час пандемії в закладах для людей похилого віку, де люди мали б почуватись більш комфортно та захищеніше. Натомість кількість смертей тих, які перебували у цих закладах, у порівнянні з тими,  що перебували вдома, значно вища.

Гідність та право на життя старших людей суттєво менше шанується, ніж молодих та середнього віку осіб. Пацієнти літнього віку можуть страждати несправедливо, коли лікарі використовують вік як основний критерій у прийнятті рішень. Сучасне суспільство повинне, отже, переосмислити своє ставлення до старших людей.

З метою звернути увагу суспільства на негідне ставлення до осіб похилого віку Папська академія «За життя» 09 лютого 2021 року оприлюднила документ «Старість – наше майбутнє. Умови життя старців після пандемії». Символічно, що документ оприлюднений в близькому часі до свята Стрітення Господнього (за Григоріанським календарем 2 лютого, за Юліанським – 15 лютого), так як у цьому святі унаочнена цінність життя і проповідування старців. Пропонуємо Вашій увазі короткий виклад основних ідей документу.

 

Бути літніми людьми в очах молодих та середнього віку осіб часто виглядає як приниження, опущення, неуникненна, але неприємна необхідність. Чимало людей навіть мають страх старіти. Церква ж нам пригадує, що «бути особами похилого віку – це  Божий дар та величезний ресурс, досягнення, яке необхідно ретельно охороняти, навіть тоді, коли хвороба спричиняє інвалідність і виникає потреба у комплексній та якісній допомозі». В документі Папської академії згадують слова Папи Франциска про те, що «Старість – це не хвороба, це – привілей. Самотність може бути хворобою, але завдяки милосердю, близькістю та духовному затишку її можна зцілити».

Більшість людей рано чи пізно, хочуть цього чи ні, таки стануть старшими людьми. Тож навчитись сьогодні шанувати старців означає заручитись пошаною до нас самих у недалекому майбутньому.  «Суспільство, яке вміє приймати слабкість осіб похилого віку, є здатне запропонувати кожному надію на майбутнє», – сказано в документі Папської академії «За життя».

Переважно ми не вбачаємо нічого трагічного у ставленні суспільства до старших людей, ми часто навіть вважаємо таке ставлення «нормальним», оскільки не акцентуємо увагу на певних недопустимих формах поведінки щодо них. Однак Церква стверджує, що ми потребуємо правдивого навернення у нашому ставленні до старців: «Адекватна та комплексна допомога [літнім особам] потребує соціального, цивільного, культурного та морального навернення».

Наше недобре ставлення до літніх людей може бути унаочнене через те, що деякі з них доживають віку у спеціальних закладах, а не в сім’ях. Звичайно, є випадки, коли у сім’ї старшій людині не можуть забезпечити повноцінну допомогу, тож краще їй жити у спеціалізованих центрах, але це окремі випадки, а не норма. Церква строго нам нагадує, що «у цих випадках необхідно не дозволити собі потрапити в полон “культури відходів”, яка може проявлятися в лінивстві та відсутності творчості у пошуку ефективних рішень, коли старість також означає відсутність автономії». Замість жаху «культури відходів» Папська академія пропонує вірним Католицької Церкви відчути красу персоналістичної культури, в якій кожна особа є в центрі уваги. «Поставити в центр уваги особу з її потребами та правами є виявом прогресу, цивілізації та правдивої християнської свідомості», – стверджується у документі Старість – наше майбутнє.

Маємо виробити, отже, нову парадигму відношення до літніх людей. Таку парадигму, в якій старанно зважатимемо на історію та потреби кожної окремої старшої людини, на стан її здоров’я та можливість і бажання поділитися своїм досвідом. Парадигму, в якій сім’ям, що самостійно не можуть заопікуватися своїми старцями, буде надана підтримка суспільства, зокрема друзів сім’ї і добровольців, які зможуть проводити якийсь час з тими, які позбавлені активних суспільних стосунків. Парадигму, в якій населені пункти, зокрема міста, будуть пристосовані до потреб літніх та недужих людей. Парадигму, в якій інноваційні технології служитимуть не лише молодим та середнього віку людям, а й старшим. Парадигму, в якій приділятиметься особлива увага духовним потребам найстарших та найнемічніших. Парадигму, в якій старців позбавлятимуть прикрої самотності.

Літні люди, попри те, що в їхньому віці настає «поразка самодостатності», а вони самі стають «жебраками допомоги», здатні в дуже неоціненний спосіб допомогти нам. Вони здатні стати нам помічниками у розумінні правдивих сенсів життя, зокрема виміру страждання у ньому та насущної потреби почувати себе любленим. Немічність старців також є для нас неперевершеним вчителем, «її можна розчитати як “учительський уряд”, як навчання життю». Церква водночас пригадує світові, зокрема нам, українцям, та іншим народам, які пережили довголітнє панування атеїстичних режимів, що часто саме старші особи передали нам віру в Христа.

Цінність життя старців є незамінною для суспільства молодих та середнього віку людей. Ми натомість так часто зневажаємо літніх осіб своєю неувагою чи недоброю поведінкою щодо них. Ми здатні позбавляти права на життя старших та немічних, грубо висловлюватися до них, полишати їх напризволяще у хворобах. Ми здатні відкидати людське життя, якщо воно немічне, не любити його, якщо воно старіє чи набуває інвалідності, не сприймати його, якщо воно гасне. І це не рідкісна, а дуже типова ситуація, підкреслюють автори документу Папської академії, це така собі «скрита евтаназія», яка насправді позбавляє наше суспільство і нас самих майбутнього.

Запропонована Церквою парадигма ставлення до старців не може сприйматися як гарна, але не практична теорія, як непоміркована вимогливість чи неможлива для здійснення програма. Творці документу Старість – наше майбутнє стверджують: «Пропонована парадигма не є абстрактною утопією або наївним твердженням, може натомість виховувати та заохочувати нові та мудріші політики у сфері охорони здоров’я та оригінальні й більш відповідні для похилого віку пропозиції системи соціального забезпечення. Ефективніші та гуманніші».

 

Автори: Марія Ярема, Наталя Чернявська, Соломія Бойко.