16.03.2022
Людське життя – фундаментальна цінність. Це один із постулатів персоналістичної біоетики та, зрештою, самозрозуміле твердження. В умовах сьогоднішньої великої війни в Україні бачимо, як людське життя нещадно руйнується, і то не десятками, а тисячами. Руйнується свідомо, цілеспрямовано, жорстоко. Ворог прийшов в Україну руйнувати життя: життя на загал і життя особисте тисяч-тисяч українців. Чи маємо ми право у такому випадку руйнувати навзаєм життя ворога? Якщо так, то чи це узгоджуватиметься з етичним постулатом, що людське життя є фундаментальною цінністю? Всі ми інтуїтивно відчуваємо відповідь на це питання. У вирі несправедливої агресії проти нашого народу мабуть не забагато знайдеться таких, які говоритимуть про потребу пацифізму за будь-яку ціну. Ми інтуїтивно відчуваємо, що повинні боронити своє. Навіть ціною життя ворогів.
Персоналістична біоетика наполягає, що кожне життя людини є основною цінністю. Це стосується ненароджених дітей так само як народжених, хворих так само як здорових, молодих так само як літніх, успішних так само як маргіналізованих, віруючих так само як невіруючих, і т.д. Таким чином цінністю є життя українця так само як і росіянина. Що ж тоді? Може видатися, що заради збереження цих двох останніх (цінності життя українця і цінності життя росіянина) потрібно просто відмовитися від війни, інакше якась одна цінність або й обидві будуть зруйновані. Звісно, припинення війни і встановлення справедливого миру[1] – найкраще рішення. Але що якщо одна зі сторін не бажає справедливого миру, а продовжує агресію? Чи тоді життя такої сторони перестає вважатися цінністю? Ні. Цінність і гідність людського життя безумовні. Але є «але». Оскільки кожне людське життя є цінне, то той, на кого напали, має повне право оборонятися (засобами, які співмірні до тих, які використовує нападник). Якщо при обороні хтось завдасть смертельного удару нападнику, то не порушує принципу, що людське життя є фундаментальною цінністю. Смерть нападника кваліфікується як особиста провина самого нападника. Адже якщо б він не нападав, то залишився б живим. Це стосується як індивідуального самозахисту, так і народного захисту. Отже, життя кожної людини завжди є цінністю. Але втрата життя може бути виною не тільки когось зовнішнього, а й самого носія цього життя. У випадку російських окупантів в Україні втрата їхнього життя є свідченням того, що вони самі нехтують тією фундаментальною цінністю, яку мають – життям, а не свідченням того, що українці руйнують цінність їхнього життя. Українці сьогодні захищають своє життя, свою фундаментальну цінність. Іншого способу захисту в них немає, так як дипломатія не принесла результатів і війна стала жахливою дійсністю. Але тут важливо також сказати таке: коли ворог перестає бути небезпечним (обеззброєний, поранений, полонений), немає жодного оправдання в його вбивстві. Українці мають право боронити цінність свого життя ціною життя ворогів, але коли вороги не несуть більше небезпеки, вони повинні бути трактовані як не-нападники. Тобто, вбивство не небезпечних ворогів буде порушенням фундаментальної цінності людського життя. Іншими словами, захист – так, насильство – ні.
«Хоч як нелюдяною є кожна війна, то народ, який шанує себе, і свідома своєї приналежности до нього людина, мають не тільки право, але й обов’язок в обороні найшляхетніших вартостей людства – волі, справедливости, національної незалежности, ісповіді віри в Бога, своєї рідної Христової Церкви і Божого миру між народами світу зробити все, щоб відкрити шлях для встановлення Божого закону на своїй землі»[2], – писав у 1982 році патріарх Йосиф Сліпий. Тож обороняти життя свого народу не просто можемо, а й повинні. Допоки є надія, що можемо його оборонити, допоки є що боронити.
Авторка статті – Марія Ярема
[1] Тут дуже важливим є уточнення, що йдеться саме про справедливий мир, а не мир за будь-яку ціну. Мир шляхом капітуляції невинної сторони не є справедливим миром.
[2] 125 думок патріярха Йосифа Сліпого. 125 років із дня народження. Свічадо, Львів 2017, с. 36.